Ліна Костенко – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до “голосу віків”. Вона глибоко розуміла Зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому, їй відкривалась загроза, яку несла ця система самому існуванню нації. Багаторічна тяглість так званих “застійних часів”, що позначились суспільно-політичною стагнацією, забороною вільної думки, посиленою “інтернаціоналізацією”. Остання потужно стимулювала національну зраду, була особливо небезпечною для нації, імунітет самозбереження якої до того ж був ослаблений величезними людськими втратами під час війн та голодоморів. Думається, що глибоке розуміння небезпеки, яка нависла над нацією, зробило Ліну Костенко нездатною до конформізму. Їй була відома Істина, і тому вона, як, можливо, ніхто інший, відчувала, що далі відступати нікуди, бо далі – провалля...
Іван Драч розповідав кілька цікавих і дотепних історій про їхнє спілкування з Ліною Костенко в бесіді із журналісткою Оленою Юрченко. Ділимося спогадами нині покійного поета й драматурга:
— Ми з Ліною дуже різні: я намагався використовувати владу (та й влада мене, звісно, використовувала), а ось вона не давалася до рук влади ні в яку. Ліна дуже закрита особистість, яку багато хто намагався «розкусити», але цього, я певен, ніколи й нікому не вдасться. Намагається закриватись, відгороджуватись від людей. Не дається до рук ані знайомим, ані журналістам, і правильно робить. Вона — надзвичайно ніжна натура. Ранима й совісна. Надвитончена і в той же час саркастична.
— Одного разу я разом з Ліною та Іваном Дзюбою потрапив на зустріч із французьким філософом Жаном-Полем Сартром та його «другою половинкою» та однодумицею Симоною де Бовуар. Це було в Києві у 1962 році, якщо мені не зраджує пам’ять. Сартр і де Бовуар висловили бажання зустрітись не лише з офіційними обличчями Союзу письменників, а й з «письменниками-бунтарями».
Зустріч нам влаштували в готелі «Україна». Посиділи, побалакали… А вже після того ділилися враженнями в нашому тісному колі шістдесятників. Більше всього здивувало, що ці «стовпи екзистенціалізму» живуть… в окремих кімнатах, хоча й були парою — диво дивнеє! Ми іронізували: «Цікаво, а вони бачаться хоч час від часу не лише за обіднім столом, а й у спальні?» А Ліна Костенко, як завжди, показала, на що здатен її гострий язичок (а в словах вона була не в міру жорстокою), сказавши мені тоді: «Недивно, що Сартр — екзистенціаліст. Потворний, мов жаба, старий… Йому ж більше нічого не зостається. А наш Іван Дзюба — видний, талановитий. От йому якого біса екзистенціалістом бути?!»
Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко
Іван Драч констатував, що не всі його зустрічі з Ліною Костенко проходили з веселощами.
— Одного разу мене попросили передати Ліні медаль Світового конгресу українців, яку привезли з Канади, — згадував поет. — Але що тут почалось, коли я після довгої передмови спробував вручити Ліні нагороду під час урочистого вечора! Вона з усієї сили жбурнула її в далекий кут та грізно до мене промовила: «Я не хочу цієї медалі! Навіщо вона мені?» Я теж розлютився не на жарт. Кажу їй: «Якби в мене зараз у руці був пістолет — я б стрельнув і в тебе, і в Миколу Жулинського, і в посла України в Італії — Анатолія Орла!» Слава богу, того вечора все скінчилося миром і ніхто не постраждав — ні фізично, ні морально.
За словами Драча, найбільше його вражало ставлення Ліни Костенко до її власних рукописів.
— Був час, коли Ліна Василівна говорила, що її «можуть забрати» (арештувати). Вона казала: «А в мене ж стільки рукописів залишилось! Що ж із ними буде, хто їх збереже?» Я не міг її зрозуміти! Думав про себе: «А мої хай хоч всі за раз згорять! Ще напишу!»
1965 року разом із Сергієм Параджановим, Іваном Драчем, Олегом Антоновим та іншими науковцями й митцями вона відправляє до ЦК КПУ та ЦК КПРС лист-протест проти арештів української інтелігенції, а 1966-го у Львові разом із Дзюбою і Чорноволом підтримує заарештованих дисидентів. Того ж року в Спілці письменників за слова на захист Світличного, Заливахи, Косіва й Гориня їй аплодує молодь. Іще за рік вона вже на львівському суді над Чорноволом. Потім — участь у протесті проти введення радянських військ до Чехословаччини й листи на захист Чорновола. Як наслідок, — лунка тиша ще на десяток років, коли не лише твори, але й ім’я Ліни Костенко зникли зі сторінок видань, натомість потрапивши до «чорного списку» секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука. Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».
Та й цей час не минув марно: саме тоді вона написала свої дивовижні «Берестечко», «Маруся Чурай», «Думу про трьох братів не азовських» тощо, виборовши право на підсумок: «Мої суцвіття, биті холодами, ви добру зав’язь все-таки дали».
Після п’ятнадцяти літ мовчання у 1977 році вийшла друком збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», потім «Маруся Чурай» (1979) та «Неповторність» (1980), за які автор у 1987–му удостоїлася Державної премії імені Тараса Шевченка.
В 2010 році побачила світ поема "Либідь", загальний наклад якої склав 14000 примірників. Також вийшов з друку перший прозовий роман Ліни "Записки українського самашедшого", який викликав небувалий ажіотаж. В 2011 році надруковані поетичні збірки "Мадонна перехресть" і "Ріка Геракліта".
… Вона мовчала майже 20 років — і народилися «Записки…» Уперше у житті — прозові! Іван Малкович на презентації роману вдався з цієї нагоди до метафори: мовляв, вулкан прокинувся! На що Ліна Василівна відповіла: а вулкан і не спав!
Про неї не раз казали: говорить, що думає, пише, що хоче. Справді, от уже кілька років як Іван Малкович анонсував, зокрема, готовність до виходу великого тому Чорнобильської прози, книги спогадів «Дивний сад Івашкевича», другої книжка дилогії «Записок…», написаних уже від імені жінки, підготовку фактично повного зібрання лірики й історичних творів. Нам конче треба дочекатись їх; новими книжками Ліна Костенко відповідає на дуже багато наших з вами давніх запитань…
Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.
На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника - писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»:
—Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.
***
У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
"Записки українського самашедшого"
Ліна Костенко
***
Він увесь вік стояв на колінах, він спить, у нього препаскудний менталітет, у нього жахлива історія, яку не можна читати без брому, у нього продажна інтелігенція, у нього немає еліти, він роздав своїх геніїв у сусідні культури, а сам сидить яко наг, яко благ, неконкурентоспроможний.
"Записки українського самашедшого"
Ліна Костенко